Між домом і безпекою: три історії жінок із прифронтових Сум про життя під обстрілами та евакуацію

Мешканці прифронтових Сум, які щодня потерпають від ударів російських безпілотників та керованих авіабомб (КАБ), змушені робити складний вибір між ризиком залишитися вдома та виїздом у більш безпечні регіони. Як повідомляє національний мовник «Суспільне», історії трьох сум’янок — Тетяни Петльованої, Анни Едель та Вероніки Онищенко — демонструють, як спільне відчуття небезпеки призводить до кардинально різних життєвих рішень залежно від сімейних обставин та власної межі страху.

Кожна з жінок обрала власний шлях адаптації до реалій війни. Тетяна Петльована, яка поєднує роботу медсестри в місцевій лікарні та власну справу майстрині манікюру, принципово залишається в місті з початку повномасштабного вторгнення. До можливих блекаутів та критичних ситуацій вона підготувалася заздалегідь: придбала зарядну станцію для роботи, павербанки для дому та спальний мішок. Натомість Анна Едель, чий чоловік Максим проходить службу в лавах Збройних сил України, у червні 2026 року переїхала з двома доньками до Полтави, де нині працює тренеркою з пілатесу. Третя героїня, Вероніка Онищенко, зважилася на евакуацію до Луцька після того, як російський КАБ влучив поблизу її будинку.

Головним чинником для тих, хто вирішує залишити Суми, найчастіше стає безпека дітей та прагнення забезпечити їм повноцінну соціалізацію. За словами Анни Едель, уродженки Охтирки, яка народжувала другу доньку вже під час повномасштабної війни, рішення про переїзд до Полтави подружжя обмірковувало тривалий час, а остаточним аргументом став початок нового навчального року та можливість для дітей відвідувати школу й дитячий садок в очному форматі. У Луцьку, який обрала Вероніка Онищенко, значно менша кількість повітряних тривог дозволяє відновити відносний психологічний спокій. Водночас ті, хто залишається в Сумах, наголошують на важливості збереження звичного ритму життя, професійної реалізації та небажанні опинитися в невідомості.

«Звісно, страшно, коли летять КАБи, ховаєшся в коридорі чи укритті, коли є така можливість, але я залишаюся тут. Мабуть, це ще не такий сильний страх, щоб я кудись виїхала. Я не бачу себе нині ні за кордоном, ні в інших містах. Там потрібно заново себе реалізовувати, шукати нових клієнтів або йти працювати в іншу лікарню. Я до цього не готова. Поки я маю можливість жити тут, то я тут і живу», — розповіла сум’янка Тетяна Петльована.

Попри різні підходи до питання евакуації, серед мешканців прифронтового міста зберігається взаєморозуміння та відсутність осуду. Тетяна Петльована зазначає, що цілком розуміє вибір батьків, які вивозять дітей у тилові області, а для себе розглядає евакуацію лише в разі втрати житла або прямої загрози окупації міста — і навіть за таких умов планує їхати лише до батьків у межах Сумської області. Ці три історії відображають ширший соціальний контекст життя українських прифронтових громад, де люди щодня балансують між прив’язаністю до рідного дому та базовою потребою у фізичній безпеці.

Першоджерело: Суспільне Мовлення